Україна, віковічно вирішуючи проблеми власної крихкої економіки, часто лишалася осторонь питань, які турбують молодь. Після розвалу піонерських організацій, держава вже так і не знайшла сил приділити достатньо уваги молоді. Не виключено, що саме тому в Україну почали проникати різного роду західні молодіжні субкультури, які швидко займали нішу у серцях молодого покоління.

В Україні субкультури розвивалися вкрай повільно. Процес гальмувався і моральними нормами, і банальними фінансовими труднощами (оскільки часто належність до субкультури вимагає відповідного одягу, спорядження, на що у 90-ті не завжди вистачало грошей). Саме тому хвиля субкультур змогла затопити Україну тільки з 2000-го року. У Полтаві, яка часто характеризується млявими соціальними процесами, ця хвиля просувалася ще повільніше, аніж у решті міст.

Саме з 2000-го року на вулицях масово з`являються емо, готи, тру панки, репери тощо. Їх єднають спільні вподобання, однакова форма протесту проти дійсності, стилі музики. Проте перелік субкультур не обмежується тими, представників яких ми можемо побачити на прогулянці в місті. Існує ще значна кількість течій закритих і маловідомих, хоча далеко не менш романтичних і цікавих. 

Однією із таких субкультур є течія сталкерів. Назва походить від англійського «to stalk» — «йти слідом». У подальшому назва «сталкер» закріпилася за людьми, що жили у прикордонній смузі, чудово знали місцевість та мали хліб з полювання. Так виникло й інше трактування сталкерів як мисливців. Вже ледь не в сучасності стакерами стали звати вбивць, які кралися за своїми жертвами, тривалий час висліджуючи їх (дане трактування до субкультури ніякого відношення, звісно, не має).

Явище індустріального туризму, яке у подальшому нерозривно буде пов`язане із так званим сталкінгом виникло приблизно у 70-ті роки минулого століття. Тоді спадщина Другої світової війни вже не викликала суцільний жах у нового покоління, яке із цікавістю оглядало закинуті ДОТи та колишні поля побоїщ. У СРСР в цей час індустріальний туризм (дослідження закинутих об`єктів військового та спеціального призначення) фактично не існував. Остаточно поняття «сталкер» із індустріальним туризмом злилося після виходу твору братів Стругацьких «Пікнік на узбіччі» у 1972 році. Захоплена історією людини-сталкера, вільнодумна європейська молодь, яка полюбляє гострі почуття, теж почала іменувати себе сталкерами, проводячи вільний час у дослідженнях закинутих об`єктів різного призначення. У СРСР індустріальний туризм набуває поширення після появи на екранах фільму А. Тарковського «Сталкер». 

У 1980-ті роки розрізнені групи сталкерів у Європі єднає новий музичний стиль «індастріал». А у 1986 році в СРСР з`являється ще одне трактування слова «сталкер». Саме так називає себе частина солдат та вчених, які, ризикуючи своїм життям, шукають надрадіоактивні елементи палива у зруйнованому реакторі ЧАЕС (тепер у Зоні відчуження стакерами називають усіх, хто намагається дослідити цю місцевість чи вивезти звідти якісь заражені матеріали).

Можливо, так і згасла б на пострадянському просторі нова субкультура, яка ще не пройшла свого становлення, якби не незалежність. У 1990-ті роки із розвалом СРСР згинула грандіозна кількість військових об`єктів. Багато військових баз, лабораторій, складів були поспішно розформовані та евакуйовані. На місця ще «теплих» руїн величезної військової машини Радянського Союзу одразу полилися потоки сталкерів, які, проте, часто бачили у цих місцях не джерело філософської наснаги, а метод збагачення. Саме тому зараз на закинутих військових базах вкрай рідко можна зустріти вцілілі кабелі високої напруги, радіодеталі та всі речі, котрі можна хоч якось пристосувати у господарстві.

Водночас, паралельно із таким «меркантильним» сталкінгом, виникає і інший — типово філософський. Його представниками є молоде покоління, яке намагається знайти не економічну вигоду, а передусім душевний спокій серед місць, які полишили люди.

Сучасні сталкери — це молодь, яка має свій стиль одягу (форма «мілітарі», шкіряні та інші куртки із капюшонами, напівармійське взуття), свою світоглядну систему (віра в особливість енергетики полишених людьми територій) тощо. Водночас, музичний стиль «індастріал» так і не став візитівкою сталкерів усього світу. На пострадянському просторі музичні вподобання сталкерів лишаються такими ж строкатими, як і їхні погляди, що заважає оформити їх у єдину течію.

Новим поштовхом для молодшого покоління сталкерів став вихід гри, складеної на основі фантастичного переосмислення подій 1986 року на ЧАЕС у призмі твору «Пікнік на узбіччі». Гра «S. T. A. L. K. E. R.» відомої української компанії з випуску комп`ютерних ігор призвела до зростання цікавості до покинутих воєнних об`єктів. Загальна чисельність любителів індустріального туризму різко почала збільшуватись.

Попри, здавалося б, поверхневу несерйозність сталкінгу як такого, все ж таки це захоплення є доволі небезпечним і вимагає знань та підготовки. Оскільки сталкери не зупиняються у своїх дослідженнях виключно на наземних спорудах, то виникає необхідність знань у сфері спелеонтології. Подекуди є необхідними навички альпінізму. Водночас, закинуті споруди часто бувають джерелом небезпеки у вигляді періодичних обвалів. Нерідко колишні воєнні бази стають останнім домом різного роду небезпечних хімікатів та отруйних речовин. Саме ці факти дозволяють поставити сталкінг на один рівень із такими захопленнями як спелеологія, альпінізм, воєнна гра тощо.

На Полтавщині, як і у випадку з іншими субкультурами, сталкери є малочисельними. Велика кількість воєнних частин (які здебільшого вже більше 20 років стоять у руїнах) створює гарні умови для поширення ідей індустріального туризму. Проте, через свою складність та специфічність, сталкінг як метод проведення часу утримує в своїх тенетах далеко не всіх. Меркантильність сучасності відвертає молодь від філософського осмислення дійсності, тим паче у таких формах. На перший план нині виходять субкультури, засновані на відкиданні старих систем цінностей, а не на переосмисленні їх. 

Сталкери у Полтаві представлені окремими людьми, для яких індустріальний туризм є скоріше цікавим хобі, аніж проявом власної субкультури. Саме тому сталкерів на Полтавщині не порівняти з іншими молодіжними утвореннями. Вони не використовують для повсякденного носіння характерне вбрання і не групуються у єдину організацію, надаючи перевагу невеликим групам (2-5 чоловік). 

Поширення у сучасній масовій культурі постапокаліптичних та так званих постядерних (тобто поглядів про насування ядерної катастрофи) віянь забезпечує нових і нових сталкерів свіжими поглядами та ідеями, що гарантує життя цій субкультурі ще далеко не на одне десятиліття.

Олександр КЛІМОВ, «Полтавщина»